Успіх у формуванні особистості дитини залежить від форм організації навчання, тобто від зовнішнього боку організації навчального процесу, який відображає характер взаємозв’язків його учасників. За визначенням О.Я.Савченко, „ форма організації навчання „ означає певну взаємодію вчителя та учнів, що регулюється встановленим режимом роботи.

Розвиток форм організації системи навчання збігається з розвитком суспільства. Першим, ймовірно, виникло індивідуальне навчання – учні спілкувались наодинці з учителем і виконували всі завдання індивідуально. Наступним етапом став індивідуально-груповий спосіб навчання – вчитель навчав групу дітей, однак , навчальна робота мала індивідуальний характер.

Наприкінці 16 – початку 17 ст. як індивідуальна, так і індивідуально-групова форми організації навчання вже не відповідали потребам суспільства. У братських школах України, Білорусі та деяких інших країнах виникло групове навчання, яке стало основою класно-урочної системи, обґрунтованої та вдосконаленої Я. А. Коменським.

На сучасному етапі провідною формою організації навчальної роботи є урок.

У дидактиці під уроком розуміють основну одиницю освітнього процесу, чітко обмежену часовими рамками ( 45 хвилин ), планом роботи та складом учнів ( класом ). У процесі навчання урок відіграє інтегруючу роль, оскільки відображає та поєднує такі його компоненти, як мету, зміст, методи, засоби навчання, взаємодію вчителя та учнів.

Незважаючи на широке визнання у світі класно-урочної системи, спроби вдосконалити урок як специфічну форму організації навчально-виховного процесу не припиняються з моменту його винайдення. В історії педагогіки було розроблено й апробовано такі варіанти класно-урочної форми, як бел-ланкастерська форма взаємного навчання, натовська, маннгеймська та лабораторна системи ( Дальтон-план ).

За радянських часів в Україні з метою поліпшення результативності навчального процесу значна увага приділялася розробці нових типів уроків, удосконаленню їх структури та основних елементів такої структури..

Велися, хоч і не так активно, пошуки вдосконалення уроку, пов’язані з формами організації навчальної діяльності учнів, яких у сучасній дидактиці виділяють чотири :

-   парна ( взаємодія учня з учнем чи вчителя з учнем );

-   групова ( вчитель одночасно навчає весь клас );

-   кооперативна ( колективна – усі учні активні і навчають один одного );

-   індивідуальна ( самостійна ) робота учня.

Залежно від участі учнів у процесі навчання, Я.Голант в 60-х роках 20 століття поділив навчання на активне і пасивне, а на початку 21 століття виникає нове дидактичне поняття – інтерактивне навчання. Це – співнавчання, взаємо навчання ( колективне, групове навчання у співпраці ), де учень і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб’єктами. Педагог виступає лише в ролі організатора навчального процесу, лідера групи. Він не перебирає на себе розв’язання проблем, які неминуче з’являються у школярів під час самостійного опрацювання теми, а лише допомагає учням повноцінно освоїти матеріал. У зв’язку з цим логічно говорити про застосування інтерактивних форм та методів навчання 

Розуміння їх неможливе без звернення до психології усвідомлення психологічної сутності інтерактивних методів навчання.

Ключовими у розумінні психологічної основи інтерактивних методів є поняття інтеракції, більш відомого в російській та українській психологічній літературі як між особистісна чи соціальна взаємодія (з англійської interaction – взаємодія ). Теоретичні проблеми міжособистісної взаємодії розглянуті в працях Л.С.Виготського, В.М.Місяцева, О.М.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова, О.О.Бодальова, М.М.Обозова та інших. Соціальна взаємодія вважається складовою частиною спілкування та спільної діяльності, які утворюють нерозривну єдність. Люди не просто спілкуються в ході виконання ними суспільних функцій, а й у процесі певної діяльності, „з приводу” неї. За допомогою спілкування діяльність організовується і збагачується. У свою чергу, в спільній діяльності формується потреба в спілкуванні.

Одна людина здатна своєю дією вносити зміни в поведінку і діяльність іншої та водночас і сама змінюється внаслідок дій свого партнера. Дія, спрямована на партнера, що викликає зміни в його поведінці, називається впливом. Отже, кожен учасник спілкування одночасно є об’єктом і суб’єктом психологічного впливу. Процес обміну впливами у спілкуванні називають взаємовпливом.

За особливостями ціннісних орієнтацій та мотивації учасників спілкування вирізняються такі типи взаємодії, як співробітництво і суперництво. Співробітництво визначається як така міра функціональної взаємозалежності сторін, коли успіх і винагорода окремого індивіда зумовлені успіхом усіх інших членів, що вимагає від них узгоджених дій. Між учасниками виникає довіра і симпатія. Таким чином, психологічною сутністю інтерактивного навчання є між особистісна взаємодія у процесі спілкування і співпраці між учнями та педагогом.

Головна риса інтерактивного навчання – використання власного досвіду учнями під час розв’язання проблемних питань. Їм надається максимальна свобода розумової діяльності при побудові логічних ланцюгів.

Ефективність впровадження інтерактивного навчання, на думку І.Я.Жорової, забезпечується спеціальною організацією навчального процесу, яка складається з кількох етапів.

На підготовчому етапі формуються мікрогрупи. При цьому враховуються позитивний емоційний стан мікрогрупи, готовність учасників до співпраці під час вирішення навчальної проблеми, яка повинна спонукати учнів до пошукової діяльності, обміну думками, досвідом, розвивати вміння та навички самостійно працювати. Далі в процесі спілкування учні виявляють не тільки знання предмета, а й уміння узагальнювати, робити логічні висновки, у них формуються комунікативні уміння – у процесі обговорення свою думку необхідно висловлювати стисло і не відхилятися від теми; демонструвати вміння не тільки говорити, а й слухати.

Наступний етап - презентація групових рішень – може бути організований по-різному, залежно від характеру взаємодії учасників груп ( спільно-індивідуальна, спільно-послідовна, спільно-взаємодіюча). Спільно-індивідуальна форма передбачає представлення результатів власної діяльності кожного учасника, обговорення та вибір доцільного варіанта. При спільно-послідовній – результат діяльності кожної групи є фрагментом, необхідним для побудови загальної відповіді. Спільно-взаємодіюча форма обумовлює вибір певних аспектів групових рішень, на основі яких приймається колективне.

На підсумковому етапі учні оцінюють, наскільки вдалося створити атмосферу співробітництва у групі, підбивають підсумки виконаної роботи.

Не менш важливим є висновок дослідників О.Пометун та Л.Пироженко про те, що інтерактивне навчання є сукупністю технологій. Автори розподіляють інтерактивні технології на чотири групи, залежно від мети уроку та форм організації навчальної діяльності учнів:

-         інтерактивні технології кооперативного навчання ( організація навчання у малих групах учнів, об’єднаних спільною метою: робота в парах, один-два-три – усі разом, змінні трійки, карусель, робота в малих групах, акваріум тощо );

-         інтерактивні технології колективно-групового навчання – технології, що передбачають одночасну спільну роботу всього класу;

-         технології ситуативного моделювання – побудова навчального процесу за допомогою залучення учня до гри, передусім, ігрове моделювання явищ, що вивчаються;

-         технології опрацювання дискусійних питань – широке публічне обговорення якогось суперечливого питання.

Інтерактивні (інноваційні) методи навчання

Інтерактивні технології можна успішно застосовувати в початкових класах – спершу це можуть бути інтерактивні вправи на окремих етапах уроку. Варто починати з найпростіших, найдоступніших і зрозумілих для дітей

Технологію „мікрофон” можна використовувати для актуалізації опорних знань під час узагальнення вивченого матеріалу по темі.

Учитель записує на дошці тему уроку.

Потім пропонує прочитати її і сказати, використовуючи мікрофон, чим важливий цей матеріал, що вони знають з цієї теми.

Учитель дає учням мікрофон або якийсь предмет ( ручка, олівець ), який є уявним мікрофоном, і пропонує говорити почергово стисло і швидко висловитися. Говорити може тільки той учень, хто одержав мікрофон. Після цього вчитель переходить до викладу нової теми.

Не слід думати, що інтерактивна вправа одразу вийде. Не всі учні з першого разу братимуть „мікрофон”. Тому можна дозволити повторити вже сказане або сказати щось від себе, адже відповіді не коментуються і не оцінюються.

Мозковий штурм – ефективний метод колективного обговорення проблеми чи завдання, пошук рішень, який спонукає учасників виявляти свою уяву та творчість. Він передбачає вільне висловлення думок усіх учасників і допомагає знаходити багато ідей та рішень. Учитель на уроці називає тему „мозкового штурму”: „Що ви знаєте про ріки України?” При цьому „мозковий штурм” організовують за такими правилами:

1. Усі учасники „штурму” пропонують ідеї щодо географічних назв ( ідеї можуть бути різними, навіть фантастичними ).

2. Один учень ( „секретар”) записує на дошці всі пропоновані ідеї. Коли група вважає кількість поданих ідей достатньою, переходять до наступного етапу.

3.Ідеї систематизують, аналізують, розвивають групою.

4.Обирають найкращі рішення.

На дошці записують:

Назви  рік України.

Яка річка найбільша?

Яка річка протікає через наше місто?

В яку річку впадає та чи інша річка?

В яке море впадають ці ріки?

Як пишуть географічні назви?

Правила поведінки під час „ мозкового штурму”:

1.Намагатися висунути якомога більше ідей.

2.Включити свою уяву: не відкидати ніякої ідеї тільки тому, що вона суперечить загальній думці.

3.Не можна критикувати висловлювання інших та давати оцінку запропонованим ідеям.

Робота в групах дає можливість учням висловлюватись, обмінюватись ідеями з партнерами в групі і лише потім озвучувати свої думки перед класом.

Вчитель об’єднує учнів у групи, пропонує завдання, дає декілька хвилин для спільного обговорення. Наступним етапом є представлення результатів роботи кожної групи, обмін своїми ідеями та аргументами з усім класом.

Отже, використання інтерактивних методів та форм надає можливості для організації ділової співпраці з метою вирішення поставленої в класі навчальної проблеми.

Вільне спілкування на уроці, висловлення власної думки, повага до оточуючих – необхідні умови, що забезпечують ефективність нових технологій.

Проектні технології

Нові суспільно-економічні відносини в Україні викликали появу суперечності між соціальним замовленням на творчу самореалізовуючу особистість і можливостями донині існуючої системи освіти реально виконати це замовлення. Сучасна філософія шкільної освіти докорінно змінює свою парадигму. Нині вона стверджує „дитиноцентризм” і заперечує „предметоцентризм”, що зумовлює необхідність розробки особистісно зорієнтованої освіти. Зміст освіти та весь навчально-виховний процес має бути підпорядкований кожній дитині особисто, а навчальні предмети зосереджуватися навколо дитини, не руйнуючи її природу. Зміни в освітній політиці відбуваються на основі затвердженого постановою Кабінету Міністрів Державного стандарту 4-річної початкової школи, що мають на меті: формувати людину, яка хоче і вміє самостійно вчитися; яка вміє сприймати інформацію, працювати з інформацією, сортувати її, осмислювати, аналізувати, творити.

Однією з умов виконання цих завдань є  дотримання принципу співробітництва, який передбачає рівноправні відносини між учителем і учнями і реалізується через способи організації взаємодії вчителя та учнів у навчально-виховному процесі початкової школи.

О.Я.Савченко в „Дидактиці початкової школи” навчальну взаємодію називає навчальним співробітництвом і зазначає, що на сучасному етапі виникає потреба у новому типі стосунків між учителем та учнем, в основі яких лежали б не підлеглість і покора, а співпраця, відкритість і довіра. Організація співробітництва з учнями передбачає використання різноманітних способів:

 спільне визначення мети діяльності;

 створення ситуації вільного вибору;

 створення навчального діалогу;

 використання рольової гри;

 участь дітей в оцінці уроку;

 добір навчального матеріалу.

Аналізуючи теоретичні джерела та досвід роботи вчителів, було виявлено такі способи організації взаємодії учня і вчителя:

 спільне створення навчального дидактичного матеріалу (співтворчість);

 створення спільних проектів (навчальне проектування).

Якщо умовно поєднати всі ці способи в логічно взаємопов’язаний ланцюжок (мал..1), то проектування завершує його, а попередні способи є складовими його етапів. Тому створення спільних проектів займає найвищу сходинку в множині способів організації взаємодії учнів і вчителя в навчально-виховному процесі початкової школи щодо складності організації.

Теоретики сучасної вітчизняної дидактики проектування трактують як метод проектів – систему навчання, за якою учні набувають знань і вмінь у процесі планування й виконання поступово ускладнюваних практичних завдань – проектів.

Це поняття не нове в педагогічній науці. Тому зробимо короткий екскурс в історію до теоретичних джерел вітчизняної та зарубіжної дидактики та простежимо еволюцію розвитку педагогічної думки щодо сутності цієї педагогічної категорії від витоків (джерел) до сучасного етапу.

Теоретичною основою методу проектів є прагматична концепція американського педагога і психолога другої половини 9 ст. Джона Дьюї : діяльність учня має бути спрямована на формування його мислення, в основі якого лежить його власний досвід. Американський вчений підкреслює, що „єдиний шлях, яким дитина може усвідомити свою суспільну спадщину – це надання їй можливості виконувати ті основні типи діяльності, які роблять цивілізацію тим, чим вона є”. Цю свою ідею він реалізовує в школі-лабораторії в Чикаго та популяризує в публікаціях. Більшість теоретичних висновків Джона Дьюї стосуються початкової ланки освіти. Створивши так звану „школу професій” , він вважав , що основною організаційною формою навчальної діяльності учнів початкових класів є інтегровані заняття. Джон Дьюї акцентує увагу на необхідності спрямування і керування розумовим розвитком дитини дорослими через комплексний вдумливий відбір змісту навчального матеріалу. Педагогічні умова такого підбору – зв’язок цього матеріалу з досвідом дитини на самому початку навчання і поступове цілеспрямоване розширення цього досвіду через ретельно підібраний зміст навчання

Перехід до особистісно орієнтованої моделі навчання і виховання спрямовує вчителів на пошук таких видів діяльності, методів і засобів навчання, які забезпечували б повноцінний розвиток здібностей, потреб та інтересів учнів в усіх сферах їхньої діяльності.

Шляхів створення інтелектуального творчого потенціалу особистості дитини існує багато, один із них – це метод проектів. Цей метод часто трактується як спосіб організації педагогічного процесу, що базується на взаємодії педагога і вихованця між собою і навколишнім середовищем у ході виконання проекту – поетапної практичної діяльності для досягнення поставленої мети.

 У сучасній педагогічній літературі виділяють такі етапи роботи над проектом:

1.     Визначення теми і завдань проекту.

2. Розробка проекту – плану діяльності для досягнення поставленої мети.

3.     Виконання проекту.

4.     Підбиття підсумків виконання проекту.