Уже завітала на землю весна

І цвітом її оновила.

Все живе пробудила вона  зі сна –

Краси і молодості сила.

Та думав Гітлер в сорок першім:

„У Москві війну завершим”.

Гнав попихачів на схід

В завойовницький похід.

Галасує хижа зграя:

„Фюрер все передбачає.

Знає він, коли і де,

Що , кому перепаде:

Кому пироги й млинці,

Кому кулі і синці”.

Але військо наше красне

Жене фашиста аж гуде!

Всім забродам стало ясно,

Перемога наша буде.

Ти прийшла,  Перемого, слідами війни,

З-під заліза і попелу – цвітом весни,

Тим навічним вогнем, що горить - не згоря,

Обеліском, який увінчала зоря.

Минають-пірнають у вічність роки,

Вже більш півстоліття минуло

Від тої страшної-страшної війни –

Та людство її не забуло.

Не спиться ще вдовам, бо туга лишилась,

Для них і сьогодні війна не скінчилась.

Серця в них назавжди тривогою скуті:

Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Ніхто не забутий, ніщо не забуто!

Бо тільки той, хто пам’ятає минуле вартий гарного майбутнього.

Ми з тобою давно,

Ще на фронті в боях подружили,

Сухарі і патрони в окопах ділили не раз.

В клекотані атак наливались відвагою жили,

Був для нас , як знамено,

Вітчизни священний наказ.

А роки нам лягають на скроні

Сивиною багать.

А роки,

Як розсідлані коні,

В тумани червоні летять, летять, летять...

Скільки нас із доріг не вернулось до отчого дому,

Як затихла весною у світі вогненна гроза.

А синів матері виглядають у горі німому,

Крає серце ще й досі

Пекуча , як рана, сльоза.

Я в тривозі дивлюсь

На твої непокірні сивини,

Тихий вітер тополі гойда голубими крильми.

І здається мені: шурхотять не дерева , а міни,

І гуркочуть у полі

Далекі, далекі громи.

Сплять солдати в степах

Під волошковим небом Європи,

А хлібам колосистим, здається немає кінця.

Де була б ти сьогодні , Європо,

Де була б ти, якби не вони...

Пісня „Степом..” ....